Того, хто не знає Житомира, здивує, коли ми скажемо, що не маємо книгарні. Одна є, але найособливішим чином споряджена з властивою нам байдужістю, в якій книжок мало, вони дорогі, а про купівлю їх допитуватися немає потреби. Новинки прибувають до неї, коли вже добре постаріють, а ціни такі фантастичні, що мало хто відважиться її купити. Ця книгарня є для нас, як і більша частина крамниць, загадкою, бо здається, що її власник не тільки не дбає про збільшення збуту, але й навіть намагається від нього відбитися, надмірно підвищуючи ціни і вражаючи покупців справді негречним обходженням. Причому запас книгарні в цілому не відповідає потребам міста, і ніхто до неї не заходить, хіба що притиснутий крайньою необхідністю. Ціни, не рахуючи 50 процентів зиску, вищі від звичних каталогових. Маленький, другий торжок має жид-палітурник, що за старим звичаєм поєднує два покликання: оправника і купця книг, але тут заледве кілька сот томиків виявляється на полицях, вельми засиджених мухами. Ті, хто бажає читати та мати нові книжки, змушені добувати їх у близькому Києві або діставати від інших книгарів з Варшави чи навіть з провінції, оскільки Дубно, Луцьк і маленькі містечка в цьому плані забезпечені краще ніж Житомир.

Ще недавно, крім кількох екземплярів „Петербурзького тижневика", тут зовсім не було газет, сьогодні, гадаю, вже по кільканадцять кожної більш знайомої можна налічити, потреба читати значно зросла, захоплення і заняття літературою щодня примножується.

І хоча кількість тих, кому вона не байдужа, невелика, але все ж - багатообіцяюча на майбутнє. Нові книги розшукують, вони переходять з рук у руки, про них говорять, розкуповують. Безумовно, що така обставина є ознакою розвитку суспільства. Є погані книжки - це так, є шкідливі, але з читання, нарешті, випливають найкращі наслідки, і література є корисним засобом цивілізації, вона виховує суспільство і сама, принаймні, породжена ним, і на нього ж взаємно впливає. Ми тішимося по мірі того, як глибоко в суспільстві проявляється потреба в читанні, освіті мисленні. Людина починається від присвоєння собі чужої думки, але, переробляючи її для себе, вона будить у ній власну, змушує до внутрішньої праці і поволі підносить над чисто матеріальним повсякденням, яке без промення світла ідеалу було б годі витримати. Отож, належить тішитися, коли поступово в потребу входить читання, - не з того, щоб прагнути збільшення кількості літераторів і літераторок, без яких можна обійтись, - а з того, що книжки виховують, підносять, учать людину її обов’язкам і змушують розуміти життя всерйоз. Почали вже і в нас нарікати на книжки, їхню кількість і поширення захоплення читанням. Але це дивацтво власних гуморитів хіба їхньою фантазією усправедливити можна? Може, сьогодні ми читаємо й більше, і швидше, і легше, й інакше, але і в давнину в нас читали теж немало, про що свідчать всілякі інвертарні записи і заповіти, в яких при найбіднішому майні завше називають рукописи і книги. Першим це зауважив Бізарді, що в Польщі кожен шляхтич був збирачем історичних матеріалів і нотаток. Ці книги, започатковані прадідами, закінчили внуки, поволі вписуючи до них те, що повсякденне життя принесло. А що кожен більше жив життям громадським, аніж домашнім, то найперше підшивав поважні зібрання актів, аніж спогади, хоча в них інколи виступав і сам, і родина. Окрім цієї книги, яка подавала щоденне життя краю в русі, кожен шляхтич мав Біблію, чи як мінімум – Євангеліє, Бєльського, поезії Кохановського, гербівник хоч один, в якому заносив поправки, часом додатково Аргеніду і Силорету, добру зв’язку промов, панегіриків газет, якими його ксьондз та містечко забезпечувало. У вільний час, зимовими вечорами, по обіді читали життя Спарти, фрагменти з хронік чи рукописи, відомі в краю вірші на всяк випадок. Шляхтич не тільки в цьому кохався, але й з орфографією чи без неї нотатки свої на полях креслив, додатки робив, а білі в оправі сторінки використовував для записів весільних пісень та написів на надгробках. Небагато було книжок, але зате читали їх краще і досить, як на ті віки, а вибір творів заміняв їх кількість. Стосовно нашої освіти в минулому, то вона стояла на такому ж низькому рівні, як у 17-му ст. Нерозумні хвальки минулого, які її самі собі вигадують, хотіли своє мракобісся підкріпити новим прикладом, але їхні аргументи засвідчують незнання суті. Хтось вельми слушно заявив, що ніхто сьогодні так грунтовно не вміє пояснити, чому старий польський шляхтич був ославлений як неук. Окрім польської і латини, яку знав, як свою власну мову, він мусив уміти розмовляти російською для людей і правових стосунків з литовськими провінціями, часто війна навчала його турецької, хоч трохи мусив розуміти й німецьку, на пальцях знав своє право, литовське, саксонське, римське, канонічне, історію свою і навколишніх держав, історію костьолу і релігії, шанування класичної літератури робило неминучим пізнання старожитності; кожен, окрім того, був промовцем, трохи політиком, і сума загальної освіти в краю не була нижчою від навколишніх країв, тільки застосувати її нам не давали заняття, які часто найсильніший і найпотужніший намір зводили до шаблі і простого солдатського життя.

Сьогодні ми на око прикинули багато речей, але знаємо їх поверхово, говоримо про все, але грунтовно знаємо не дуже багато. Тож варто прагнути до самовдосконалення. Ми ж іще й не розумники, але інстинкт штовхає нас до науки і освіти. Той поштовх і для нас є досить зримий, а ті, хто знали Житомир кілька століть тому і бачать його сьогодні, найкраще оцінять різницю розумового потенціалу загалу.

Кількість газет і книг, які нині в обігу, є найкращим барометром руху і праці. Раніше обходилось тижневиком і трохи позиченими книжками, нині порядна книгарня стала справді необхідною.

Ми дали поняття про будні нашого містечка і замилування спокоєм, характерні для його мешканців; нечасто вони збираються разом і доки не мають такого публічного місця, де б вони могли зійтися і побачитись інколи, і порахувати всіх, і усміхнутись собі або з себе віддалік. Бракує їм бульвару і саду для прогулянок. Маленький, біля дому губернатора, є, але його рідко відвідують.

Зате околиця на диво мальовнича, дає можливість здійснювати ниймиліші мандрівки і замінює найбільш вишуканий сад. І хоча в самому місті можна прожити рік і не знати про незрівнянні краєвиди, які його оточують, уже з верхів’я Чуднівської вулиці кожен домислить, що на тому боці має бути красиво. Уся Кам’нка незмірно мальовничо в’ється під містечком, всіяна величезними кам’яними брилами, і будинки, зведені над нею, мають справді швейцарські краєвиди на зелене узгір’я, діброви, пагорби, води і скелі.