Коли йдеться про культурну історію міста, неодмінно називають імена В.Короленка, О.Купріна, О.Довженка, Бориса Тена та інших, чия творча доля так чи інакше пов'язана з цим містом. Та жоден з них, за висновком В.Грабовського, з такою любов’ю не оспівав наше місто і навколишню природу, як це зробив Юзеф Крашевський.

Згадаймо В. Шевчука, що з синівського обов'язку написав: ...Польський письменник прибув до Житомира волею долі у році 1853-му і пробув тут чи то 7, чи 11 років - у кожнім разі це були роки, наповнені творчою діяльністю, літературною, дослідницькою працею.

Місто на початку не сподобалося, видалося слабозалюдненим, великою пустинею, для літератури - справжнім "вигнанням". Тож чи міг подумати, що саме роки перебування в 11-віковому місті відбудуться як найбільш плідні, що найцікавіші, найбагатші твори, які І. Франко порівняє з першими променями світла, кинутими в "цю, досі темну глибінь життя і душі українського народу", - будуть створені в Україні? Яскраво життєвий тип волинсько-поліського селянина був виписаний, хоча й польською мовою, якраз тоді, коли його називали "польским крепостным" - "холопом", а Полісся - «русской частью Польши", села у ній - "польской деревней".

Можливо, не випадковим був Житомир у долі Крашевського, якому судилося подати голос за справжнього господаря краю - український безправний та потенційно духовно могутній народ? Чи гадалось, що про цей народ, місто буде писати й вигнаний з нього?

...Тим часом, захопившись творчою роботою, Крашевський послідовно вростав у Житомир, переймався його проблемами, пізнавав Житомир, його мешканців, їх душу, найкращі традиції і звичаї.

Соковитими, свіжими мазками, штрих за штрихом, як справжній маляр, окреслює автор портрет міста, що стало йому рідним. Найвиразніший з штрихів - природа, свіжі, зелені ліси (таких дубів-велетнів нема ніде в світі!), залишки соснових борів на берегах Тетерева, Кам'янки, під Станишівкою. Заглиблюючись у нaзву «Житомир», філологічним чуттям заперечує її зв'язки з "хлібоздатністю", справедливішим було б назвати місто "світом лісів". Бо пуща доходить тут майже до центру. Особливо чарівний тетерівський пейзаж: "з берегів звішують своє галуззя буйні верби, калина, татарські кленочки, різні кущі". Природа розвеселяє, надихає, кличуть на прогулянки зелені пагорби, кручі, ваблять сині стрічки Тетерева, береги Кам'янки, зарослі зеленим лісом, вкриті синім маревом. Опис такий динамічний, що просто фізично відчуваєш, як плине по скелястій ложі Кам'янка, світиться у далині втікаюча вода, а течія вигризає собі русло і в'ється мальовничо між скель. Соколова скеля. Скеля Чацького. Скелі високі, порозбивані, зсунуті, нагромаджені "у мальовничому неладі", сиві, червоні, жовті, замшілі, зелені на глибині річки. Кам'янка просто усіяна берегами, що вищерблені колесами возів багатьох поколінь, переїжджаючих до млина. Сірі скелі стирчать у руслі і біля берегів, стискають воду, вода перехлюпує через них.

Невід'ємними штрихами, що створюють портрет міста, є вулиці, будинки на них, ворота, заїзди, рови, закидані сміттям, смутний, "незрівнянної принади" образ католицького цвинтаря, церкви, на диво мальовничий костьол на високому пагорбі над річкою, прекрасні околиці. Та ще сади - розлогі, веселі, зелені і, головне - коло воріт - перекупки, що продають свіжозірвані фрукти. В цей опис вплітається глибоко господарсько-екологічна думка: "Я ніколи не дозволив би людям виганяти з міст сади, які його розвеселяють, хоч трохи нагадують вигнанцям наше село, зокрема в нас, де стільки землі і ціна на неї ще така помірна, що приємність можна собі дозволити, а вона щедро відплатить здоровішим повітрям". Сумом пройнята згадка про публічний сад, закладений на узвишші, звідки відкривався чудовий краєвид на Кам’янку - від нього лишилось лише кілька деревець...

Живими, динамічними, максимально наближеними постають вулиці. Ваблять малі доладні вулички - тут довше тримається давнє життя, "фізіономія" їхня зберігає старовину. Стрімко падає, збігає над Кам’янкою "закулісна" вуличка, не дбаючи "про елегантність". Ідуть бочки по тетерівську воду на каву, прачки несуть білизну на берег, пасуться кози й худоба, гребуться по смітниках кури. І знову пильне око художника й дбайливого господаря вловлює безліч крамничок з овочами, наїдками для селян і простолюду...

Оригінальність Житомира, його козир - це будиночки. Коли вибиратися з лісів від Чуднова, видно біліючі будиночки, церковки, і звідси Житомир має "надзвичайно представницький" вигляд. На ринку витикаються єврейські будиночки - з високими дахами, мальовничими ганками, проваленими стінами, чорні, страшні, прекрасні своєю обдертістю… Тільки художник може побачити чари в негарному - таким сильним є життєве відчуття. Тільки око художника шукає щось несподіване в лініях, колориті, формі - і старе уявляється йому безцінним скарбом.

Серед будинків-старі із прибудованими 2-3-поверховими кам'яницями, дерев'яні хатки, жалюгідні халупки, зворушує цілком означена халупка солдата Паренька, біля якої пес погавкує на перехожих, хатки убогі, давні, чорні, навіть підозрілі, у яких переховуються волоцюги. Будівлі церков, костьолу, приміщення якого "щупле" ("заходиш сюди із загрозою життю").

Деталі будинків під пером Крашевського - як справжнього архітектора і будівельника - створюють справжній словесний колорит: чотири стіни і дах, в стінах - діри, а "про більше не питай", на фронтоні – „два леви мужнього ізраїльського племені", готика, "запозичена з французьких столових дзигарів", "неоковирна будівля", мури костьолу підперті оп-рами і "не знаю, чи так уже й довго простоїть". І зазвичай снується дбайлива думка про нагальну потребу розширити кафедральний костьол, пристосуватися до зростаючої кількості населення.

Та замилування перемішується з неспокоєм. Можливо, обзивається передчуття "бездарної цивілізації"? "Але шкода говорити про красиві кам'яниці!" - зривається фраза в міру наближення зору автора до ринку.

Головні вулиці, дякуючи Богові, ще не повністю забудовані. І - приємна несподіванка: поміж 2-3-поверхових кам'яниць натрапляєш на шляхетний особнячок, хлівець, клуні, сад, грядки - усе це приємно нагадує село, дає відчуття гармонії з Природою.

Під пером дослідника окреслюєть-ся все місто, його перспектива. Старе місто розпросторилося клином, простяглось над Кам'янкою до замку і далі, де ще полювали донедавна на диких качок. Місто "витягується" і "довшає" аж до Смолянки. Автору імпонує те, що назви вулиць, які розбігаються від семінарійного костьолу, відповідають напрямам: Київська, що веселіше зеленіє, відбігаючи від центру, стара Чуднівська вулиця, що в'ється над Кам'янкою, одкриває зелену перспективу, це Бердичівська, що є однією з головних артерій міста. А її ім'я нагадує, що в давнину єврейський гендель і рух були спрямовані до Бердичева.

З легким докором автор нагадує, що можна прожити в самому місті рік і не здійснити "наймиліші мандрівки" на околиці, не бачити справді швей-царських краєвидів з пагорбів і скель над Кам'янкою. Тривогою перейняті рядки про те, що "на біду, щодня соки-ра й молот каменяра спотворюють фізіономію, зіпсування якої жоден у світі лад не винагородить".

Уже сплющені, вкриті пісками береги Тетерева аж до Станишівки ("буденна рівнина грозить звичайним Поліссям").

З давнини десятиліть відлунює проникливий, застережли-вий голос Крашевського: "Без дерев усюди голо, порожньо, з ними і ве-селіше, і миліше!".

Снуються ненав'язливо тривожні, глибокі людям думки і, зрештою, створюється й неповторний образ автора, що по-синівськи вболіває за долю краю, міста, з яким його зріднили обставини життя. Абзаци буквально заткані словами: чудовий, чарівний, чудесний, мальовничий, дика краса (нею могли б помилуватись ті, що багато мандрували), веселий. Опорними є словосполуки: наш край, наше містечко, наше село, тутешні звичаї; зворушують пестливо вимовлені слова: вулички, фільварочки, церковки, фабрички. Цілком конкретними є назви Чуднів, Вільськ, Станишівка, Гадзинка, Псище, Барашівка, Тополька... Своїм внутрішнім зором автор охоплює мешканців міста, прагне збагнути їхні звичаї, їхні можливості. Окремі з них побіжно фіксуються в описах: бідні прачки, власники крамниць, стражник, що пильнує горілку, хлопак з вудкою, пани на околичній вулиці, бідні канцеляристи, яких більше, ніж "доморослих левів". Згадуються російські купці, що осіли тут, розкольники-старообрядці з біглих із глибин Росії, що знайшли тут вільне дотримання обряду. Об’єктив письменника ви-хоплює постать сивого старця з бородою - це купець Хаботін розмовляє з будівельниками церкви. Цей російський купець подав "невиданий доказ старанності". Яка висока похвала. Того, хто опікувався школами, театром у місті!

Письменникові-гуманісту до душі порядність, непоказність, правдива побожність, взірцеві, як для міста, звичаї - зокрема, милуватися тишею, жити, як на селі добрі сусіди, підтримувати позитивний дух віри. У людських стосунках бачить більше цнот і добрих намірів, більше приязні, ніж нехоті, зла. Прагне оцінити людей, "гурт яких якщо не є ще товариством, вихованим по-європейськи", але має всі задатки вишуканого товариства, щирої громади. Бачить і людські, і міські слабини і вади: суєта, інертність, лінь, самолюбство чиновників; театральна публіка нагадує натовп, у якого, можливо, у глибині і є потяг до чогось кращого, піднесеного; у провінції бракує творів мистецтва, натомість побутує захоплення холодною фотографією, що не передає духу; містечко маломузичне, і виховання смаків потребує часу; театр чудовий, але немає приміщення для шкіл, а гімназія займає єврейський дім, досить невигідний і непристосований. Неминучою стає і порядна книгарня. (Одна є, та книжки дорогі, засиджені мухами, ціни фантастичні, більші, ніж у Луцьку, Дубні, Львові). А газети і книги є "найкращим термометром руху і праці! Немає місця, де б "ми могли зустрітися і побачитися інколи, і порахувати всіх, і усміхнутися собі або з себе віддалік".

Великий гуманіст не докоряє, а нагадує про терпеливу працю. Прикрою є різниця розумового загалу Житомира давнього і сучасного (частиною найбіднішої маєтності була Біблія чи Новий Заповіт, рукописи). І тепер втіху приносить кожен вияв потреби читання, освіти.

Прагнення Житомира жити мирно (жити, а не животіти у тиші дібров) автор пов'язує з драматичною долею міста: татарським погромом 1606 р., вогонь і мечі 1648 р., мори, руйнування... Сумно, що не збереглися у місті сліди старовини, фундаменти церков, костьолу. Гостро, сказати б по-сучасному, звучать стратегічно-екологічні висновки Крашевського. Пізніше доведеться засуджувати нерозважливе винищення!

Пророкує рух світу до злиття націй та індивідуальностей, характеру, фізіології, інтелігентності. Страшно, щоб і нас не проковтнув цей суцільний потік "показної, але безбарвної цивілізації". Пристрасно спонукає: "Берімо від інших все, що добре, лиш збережімо в собі суворого духа давнини, який зробив нас тим, чим ми були, і шануймо навіть найдрібніші пам'ятки, що відокремлюють нас від того глуму, що не має нині ні вітчизни, яку б кохав, ані віри, за яку б віддав життя".

Відсунутий у глибину краю, на межу провінції, позбавлений сполучень зі світом, Житомир виробляв здебільшого своєю працею, власними силами. Нехай уповільненим поступом, але з дотриманням характеру, Житомир "повинен черпати в собі засоби до відродження".

Гортаючи сторінки нарисів Крашевського, талановито перекладених Валентином Грабовським, хочеться щиро побажати, щоб кожен на початку III тисячоліття шукав в собі сили до власного духовного відродження, щоб розвивалося, багатшало наше місто.